Refine
Year of publication
Document Type
- Article (803) (remove)
Language
- English (293)
- Portuguese (199)
- German (180)
- Spanish (62)
- Italian (24)
- French (11)
- Ukrainian (9)
- slo (7)
- Multiple languages (4)
- Catalan (3)
Has Fulltext
- yes (803)
Is part of the Bibliography
- no (803)
Keywords
- Adorno (51)
- Critical Theory (27)
- Reconhecimento (26)
- Recognition (24)
- Axel Honneth (23)
- global justice (23)
- Theodor W. Adorno (20)
- critical theory (20)
- Teoria Crítica (19)
- Frankfurt School (18)
Institute
- Gesellschaftswissenschaften (803) (remove)
This review analyses the aesthetic engagement with Nazi atrocities during WWII and belonging in post-war Germany as presented in Nora Krug’s graphic novel Heimat: A German Family Album. The authors employ Marianne Hirsch’s concept of ‘postmemory’ as an analytical tool that helps them locate the complex historical and emotional contexts from which this graphic novel receives its impulses. The concrete scenes from the novel are presented and subsequently related to the field of memory and postmemory scholarship. Wider critical debates on how aesthetic articulations of past atrocities influence the next generations of ‘victims’ and ‘perpetrators’ are examined, to ask: What does it mean to inhabit memories of ghostly narratives about perpetrators and how does it form a feeling of post-home?
Demographic change is supposed to be the most important indirect driver for changing biodiversity. In this article, a systematic review of 148 studies was conducted to examine the scientific evidence for this relationship and to identify potential gaps in research. We explored the spatial distribution of studies, the categories addressed with respect to biodiversity and demographic change, and the ways in which their relationships were conceptualised (spatially and temporally) and valued. The majority of studies were carried out in Africa, Europe and North America. Our analysis confirms the trend that demographic phenomena were mostly found to negatively influence biodiversity. However, a considerable number of studies also point towards impacts that were context dependent, either positive or negative under certain circumstances. In addition to that we identified significant gaps in research. In particular, there is a lack of addressing (1) other demographic aspects such as population decline, age structure or gender differences, (2) spatial variability of, e.g. human population growth, (3) long-term effects of demographic processes, and (4) the context dependency (e.g. regulations/law enforcement, type of human activities, and choice of scale or proxy). We conclude there is evidence that the relationship between biodiversity and demographic change is much more complex than expected and so far represented in research. Thus, we call for a social–ecological biodiversity research that particularly focusses on the functional relation between biodiversity and human activities, namely the different types, context, and interdependent dynamics (spatial and temporal) of this complex relation.
This paper studies the intergenerational effects of parental unemployment on students’ post-secondary transitions. Besides estimating the average treatment effect of parental unemployment on transition outcomes, we identify the economic, psychological or other intra-familial mechanisms that might explain any adverse impact of parental unemployment. Using longitudinal data from the German Socio-Economic Panel and propensity score matching estimators we find that paternal unemployment has an adverse impact on the likelihood of entering tertiary education, whereas maternal unemployment does not. We also find that the magnitude of the effect depends on the duration of unemployment. Even though we are unable to fully account for the underlying mechanisms, our mediation analysis suggests that the effect of paternal unemployment is not due to the loss of income, but relates to the negative consequences of unemployment for intra-familial well-being and students’ declining optimism about their academic prospects.
This article examines whether restrictions on access to welfare rights for EU immigrants are justifiable on grounds of reciprocity. Recently political theorists have supported some robust restrictions on the basis of fairness. They argue that if EU immigrants do not immediately contribute sufficiently to the provision of basic collective goods in the host state, restrictions on their access to the welfare state are justified. I argue that these accounts of the principle of reciprocity rely on an ambiguous conception of contribution that cannot deliver the restrictions it advocates. Several strategies open to those advocating reciprocity-based restrictions are considered and found wanting. This article defends that verdict from a number of objections.
Parties should develop a consistent issue profile during an electoral campaign. Yet, manifestos, which form the baseline for a party’s programmatic goals in the upcoming legislative period, are usually published months before Election Day. We argue that parties must emphasize policy issues that are of key relevance to their likely voters in the last weeks of the election campaign, in which an increasing share of citizens make up their minds in terms of which party they will choose. To test this notion empirically, we draw on a novel data set that covers information on party representatives’ statements made during the final weeks of an election campaign in nine European countries. Focusing on the campaign messages of social democratic and socialist parties, we find that these parties indeed intensify their emphasis of unemployment policy, which is a salient issue for their core voter clienteles, particularly in times of economic hardship.
Ця розмова соціяльного філософа Теодора Адорно, представника критичної теорії суспільства, з Гельмутом Бекером, політичним публіцистом і теоретиком освіти, відбулася 1966 року й була опублікована у збірці філософського-освітніх робіт Теодора Адорно, що мала назву «Виховання до повноліття». У цій розмові Адорно та Бекер критично розглянули множину аспектів тодішньої західнонімецької освіти, яка, на їхнє переконання, не виконувала власне основне завдання – своєю роботою вона не сприяла представникам західнонімецького юнацтва стати соціяльно активними людьми. За Адорно та Бекером, тодішня освіта не виховувала їх як членів демократичного суспільства, як людей, котрі мусять самостійно застосовувати власний розум у суспільстві, демократичні зміни в якому повинні мати сталий характер. Розмірковуючи про мету правильного виховання, ці німецькі інтелектуали визначили суть демократії втіленням такого політичного врядування, котре вимагає активного застосування свого розуму будь-яким членом суспільства. Таким чином, свідомість окремої людини, активізована виховним впливом на себе освіти, що розуміє правильну мету своєї роботи, здатна протистояти впливу на себе соціяльної ідеології конформістського суспільства, реальність якого має виразні ознаки культурної стаґнації. Таку людину Адорно та Бекер погодилися називали повнолітньою людиною. Однак, на їхню думку, освіта, що тримається традиційних засад виховання зумовлює формування такої раціональної адаптації людини до соціяльного світу, що лише збільшує міру її конформізму. Також вони назвали наслідком впливу цієї соціяльної ідеології на свідомість людини її нездатність триматися досвіду, отриманого нею в суспільстві, що її уречевлює. Тому ці німецькі інтелектуали звернули свою увагу на явище первинного, дошкільного виховання дитини, зауважили також й особливости періоду статевого дозрівання, запропонувавши розуміти їх можливими чинниками успішного подолання засобів традиційного виховання. Адорно та Бекер вважали, що нова освіта, здійснюючи оновлене виховання, мусить дієво застосовувати у своєму процесі спонтанність особистого мислення людини. Водночас ця єдність освіти та виховання, дієво уможливлюючи процес індивідуації окремої людини, руйнуватиме ідеологічну тенденцію збереження у вихованні принципу антиіндивідуалізму. Останнє відбуватиметься завдяки активній участи нового індивідуума, людини, яка здатна чинити свідомий опір будь-яким ідеологічним впливам на колективну свідомість суспільства.
Український переклад роботи німецького філософа-неомарксиста Теодора Адорно «Виховання після Аушвіца» присвячений 75-тій річниці визволення в’язнів нацистського концентраційного табору Аушвіц. У цій роботі, яку Теодор Адорно зачитав як доповідь на Гесенському радіо 18-го квітня 1966 року, була продовжена попередня тема особливого значення – плекання в посттоталітарному суспільстві нової, антиідеологічної освіти як засобу гуманістичного виховного впливу на нього. Теодор Адорно запропонував своїм слухачам убачати як гуманістичну потребу для посттоталітарного суспільства поширення в його культурному просторі через освіту особистого розуміння кожною людиною власної провини за трагедію Аушвіца. На переконання філософа, у такий спосіб уможливлюється відновлення цивілізованости співбуття людини та суспільства, а також це унеможливить повторення жахіть концентраційного табору Аушвіц. Иншим чинником, що має не допустити повернення злочинів Аушвіца, Теодор Адорно назвав наявність знання про ґенезу авторитарного характеру, який є соціально-психологічною причиною страждань безневинних людей. Розглянувши соціокультурні та антропологічні чинники виникнення авторитарного характеру, Адорно визначив безсумнівну психологічну залежність носіїв маніпулятивного характеру від авторитарної влади. Витоки останньої німецький філософ знаходить в наявному стані европейської культури як такої, що втратила духовну енерґію, потрібну для власних перетворень. Відповідно до своїх основних філософсько-освітніх переконань, Адорно постулював нову освіту як антиідеологічне просвітництво, як знання, яке виховує насамперед політично обізнаного молодого громадянина, як дієвий засіб, що перешкоджає поверненню авторитарної влади, а отже й повторенню Аушвіца.
There has been a burgeoning interest in the sociology of the Frankfurt School as well as the oeuvre of Theodor W. Adorno since the 2016 presidential campaign of Donald J. Trump. The objectives of this study are to both illustrate the enduring importance of Adorno and to provide an important theoretical outline in making sense of Trump’s 2016 United States presidential campaign. Using Adorno’s understudied textual analysis of the radio addresses of Martin Luther Thomas and data from Trump’s 2016 US presidential campaign, we find that Trump’s own discourse can be condensed into three of Adorno’s rhetorical devices: (1) the lone wolf device or anti-statism/pseudo-conservatism, reflecting his criticism of "special interests" and his appraisal of business and (self-)finance; (2) the movement device, which amounted to glorification of action; and (3) the exactitude of error device which amounted to xenophobic, ethnonationalist hyperbole.
Статтю «Нотатка про гуманітарну науку та освіту» німецький соціяльний філософ Теодор Адорно, представник критичної теорії суспільства, опублікував 1962 року. У цій філософсько-освітній роботі Теодор Адорно продовжив попередню тему свого критичного розгляду цілісної єдности елементів культури індустріально-масового соціуму, які сприяють утвердженню в суспільству його ідеології як цілком панівної. На переконання Теодора Адорно, сукупний вплив тих елементів, зокрема, культуріндустрії, системної філософії, науково орієнтованого пізнання тощо на колективну свідомість західних європейців виконує функцію дієвого чинника владного контролю над їхнім спільним життям. У своїх філософсько-освітніх творах Теодор Адорно здійснив також критичний напад на шкільну та університетську освіту повоєнної Західної Німеччини. Ця освіта, на думку філософа, залишається традиційно незмінною, що унеможливлює будь-які серйозні антиідеологічні перетворення в її системі. Такі зміни завдяки оновленому освітньому процесу сприяли б вихованню молодого громадянина, свідомого й активного учасника демократичних перетворень у посттоталітарному суспільстві. Однак, за Теодором Адорно, освітній процес у нереформованому університеті залишається керованим передовсім носіями сцієнтичної свідомості, що жодним чином не сприяє антиідеологічному вихованню студентів. У цій роботі Теодор Адорно зауважив особливе значення для освіти гуманітарних наук, які німецькою мовою перекладають як «науки про дух», традиційно присутніх у німецькій університетській освіті. На його переконання, гуманітарні науки, як науки про дух, через превалювання в освітньому процесі «диктату наукового ідеалу» втратили присутність у собі чинника індивідуального духу людини. Ознаками наявності того явища в університетській освіті Теодор Адорно назвав: абсолютний пріоритет серед гуманітарних студій досліджень наукового характеру, відсутність особистої педагогічної роботи викладача зі студентом-гуманітарієм, тенденція боротьби носія уречевленої наукової свідомости проти будь-якого відмінного знання, єдність соціяльного та теоретичного конформізму носія тої сцієнтичної свідомості. Як і в инших своїх філософських роботах Теодор Адорно запропонував убачати особисту діяльність людини, зумовлену силою її індивідуального духу, тим природним чинником, який здатний вести безупинну особисту боротьбу з тими неґативними явищами в освіти, що заводять на ідеологічні манівці освітній процес в університеті та в освіті загалом.
Свою роботу «Актуальність філософії» молодий філософ-неомарксист Теодор Адорно прочитав улітку 1931 року як лекцію, вступаючи на посаду приват-доцента Франкфуртського університету імені Йогана Вольфґанґа Ґете. У цій лекції Т. Адорно критично проаналізував філософію позитивізму, неокантіанство, філософію життя та феноменологічне вчення Едмунда Гуссерля, ідейно впливових течій і шкіл німецької філософії, що мали статус панівного теоретичного знання в суспільстві. Також Т. Адорно здійснив неомарксистську критику онтологічних проєктів таких німецьких філософів, як Макс Шелер та Мартін Гайдеґґер, які зазнали ідейного впливу Гуссерлевого вчення. На переконання Т. Адорно, ці онтологічні проекти через первинну присутність у них ірраціоналістичних елементів існування людини формують таку манеру суб’єктивного мислення, що не спроможне дієво поєднати його суб’єкта із зовнішньою дійсністю. Іншим об’єктом критики Т. Адорно була філософія Віденського гуртка, яка, на його переконання, хоча й переймалася розглядом людини як суб’єкта емпіричного пізнання, однак не зауважила дійсну суть його існування як історичної істоти. Неомарксист Т. Адорно запропонував убачати спільний сцієнтизм феноменології, філософії емпіріокритицизму та Віденського гуртка такою теоретичною тенденцією, котра неспроможна надавати аподиктичні відповіді на основні, сутнісні питання людського буття як історично плинного. Тим самим ця теорія доводить свою ідейну недосконалість, а також й історичну неактуальність. Виходячи зі своєї критики цієї філософії, Т. Адорно запропонував власне, неомарксистське бачення філософії, котра мусить замінити попередню філософію як панівну в суспільстві. Ця нова, матеріалістична теорія, що перебуває в буттєвому діалектичному зв’язку із соціальною практикою, має сприяти самостійному тлумаченню суб’єктом буттєвих сенсів та історичних картин, що формує за допомогою понять його розуміння соціальної дійсності як історичної, і водночас вона мусить ідейно скасовувати претензії будь-якої філософії на статус офіційної теорії. У цій лекції Т. Адорно також представив ідейний задум свого вчення про людське буття, суть якого у зміненому вигляді він пізніше експлікував у «Негативній діалектиці» (1966), своєму головному філософському творі.